Історія української пісні

Народні пісні протягом віків проходили ті самі шляхи розвитку, що й багато інших явищ сучасної науки. Віками не звертали на них жодної уваги, вчені ставилися до них із погордою, як і взагалі до мови простого народу, до його життя, звичаїв і звичок, як ставились із погордою і до самого народу. Лише під кінець минулого століття під впливом сентименталізму, що розвивався в літературі, і звернення до природи, а також під впливом нових напря­мів у суспільних, історичних та філологічних науках у різних країнах почалося їхнє активне збирання.

Само собою зрозуміло, що перші збирачі народних пісень передусім звертали увагу на такі пісні, які найбільше відповідали їхнім науковим або політичним інтересам, чи, зрештою, пануючим у літературі смакам. Швед Макферсон видає поеми і пісні Оссіана, той знаменитий фальси­фікат, який, незважаючи на це, був прабатьком романтич­ної школи і залишив свій слід на літературному колориті цілої епохи. Майже одночасно видає Персі незрівнянно цінніший, одначе далеко менше впливовий збірник швед­ських балад, і ми знову бачимо, як найвідоміші поети того часу один поперед одним пишуть балади, комбінуючи в них сучасні їм суспільні, політичні і літературні погляди з формою народної шведської балади та з колоритом Оссі­ана (дивись особливо Бюргера — «Дикий мисливець», «Ленора», «Граф-розбійник»; Гете — «Лісовий цар», «Учень чародія» і «Наречена з Корінфа»).

Під сильним впли­вом цих творів аматори народної старовини починають розбігатися по всіх закутках свого краю з метою збирання подібних зразків, знаходять багато справжніх скарбів народної поезії, а де не було в наявності того скарбу, там допомагають справі «побожним підступом» — фальшуван­ням і підробкою. З'являються цінні збірки сербських на­родних пісень (першим почав їх збирати чужоземець абат Фортіс, поки на їхній власній батьківщині виріс голов­ний збирач Вук Стефанович Караджич), але одночасно з'являється також відомий «Краледворський рукопис», про який ми досі не знаємо, чи він автентичний, чи фальси­фікат, постають нарешті і на Україні збірки давніх козаць­ких дум Цертелєва і Лукашевича, також наполовину фальшовані. Таким чином, це доба аматорства і еклектизму: збирачі шукають у народній пісні лише форму, яка б обно­вила застарілі і закостенілі в псевдокласицизмі форми сучасної їм літератури, шукають безпосередній вираз на­тури, виклад простих, але сильних почуттів. Найкращим виявом цього еклектичного аматорства була славнозвісна книжка Гердера «Голоси народів у піснях»; це справжній кабінет раритетів, відкопаних у найрізноманітніших за­кутках світу: поряд із шведськими баладами — литовські та перуанські пісеньки, поряд із дорогоцінностями справж­ньої народної музи — зовсім незрозумілі уривки з Оссіана і на народний лад складені пісні та балади Гете.

Незважаючи на це, книжка мала величезний вплив: рівноправність, з якою в ній були розглянуті пісні най­різноманітніших народів, будила і зміцнювала зростаючу думку про рівноправність і самих народностей. Історичні та філологічні дослідження, що розвивалися, штовхнули багатьох учених до відшукування в тих народних піснях нових матеріалів для своїх досліджень, а скоріше для під­твердження раз прийнятих наукових теорій. Особливо сильно виявився той рух серед покривджених історією народностей, серед народностей слов'янських. Сербські пісні, так звані юнацькі, що оспівують боротьбу за народну незалежність, битву на Косовому полі, дії Марка Кралевича тощо, набирають європейського розголосу, стають матеріалом, на основі якого Енгель майже дослівно опо­відає Європі історію падіння сербської самостійності. Не меншу популярність здобувають і чеські пісні з «Краледворського рукопису», перекладані і високо оцінені Гете. Зоріан Доленга-Ходаковський (Адам Чарноцький) пішки проходить усю територію давньої Польщі, а пізніше й Росії, збираючи народні пісні, скоріше з інтересу археологічно-міфологічно-історичного, ніж етнографічного. Вацлав Залеський видає свою збірку польських та україн­ських пісень так само еклектично, як Гердер, змішуючи — але вже не без політичних намірів — пісні одного народу з піснями другого, а значною мірою через ненауковий по­гляд на природу народної пісні, змішуючи (так як і Гер­дер) твори народної музи з творами свідомих митців, з піс­нями Карпінського, Залеського і т. д., чи то складеними пісенним стилем, чи то дійсно співаними по шляхетських дворах. Очевидно, що і українські вірші подібного роду (школи Падури) повинні були увійти в ту збірку.

Та чим сильніший вплив зробила народна пісня на про­будження і відродження народності, тим коротшим повинне було бути панування цього еклектизму. Романтична школа в Польщі проголошує вустами Міцкевича народну пісню «святою Скрижаллю, в якій народ зберігає свою звитяжну зброю, пряжу своїх дум і квіти своїх почуттів»; річ оче­видна, що кожна національна група, в якої пробуджується свідомість, прагне не лише мати таку скрижаль, але прагне мати її в цілковитій чистоті й недоторканності. Мало того, кожна група звертається до своєї скрижалі, щоб у ній відшукати саме те, чого вона потребує, відшукати зброю, здатну відстояти межі народної самостійності. Народна пісня з святої скрижалі сама стає зброєю, якою орудують pro і contra. Міфологи, філологи, історики і політики беруть її in crudo, на доказ для своїх тверджень і теорій: що не підходить до тих тверджень і теорій, те або відки­дається як не варте уваги, або його намагаються підмалю­вати чи витлумачити по-своєму. А коли нарешті демокра­тичний та революційний рух нашого століття змусив звер­нути увагу мислячих людей на народ, на необхідність його пізнання і вивчення, коли з розпливчатих старих док­трин — старовинності, міфології, лінгвістики і т. д.— по­чала відокремлюватись нова потужна наука етнографія, то й сюди спочатку втручався хто хотів зі своїми упере­дженими поглядами і намагався під виглядом пізнання поглядів народу на підставі його власних пісень втлума­чити народу ті думки, які сам поділяв. Так, в українській літературі ми бачили теологів, які на підставі народних пісень і прислів'їв приписували народові повне і детальне знання християнської догматики, але бачили також і со­ціалістів, які на тій самій підставі проголошували, що по­гляди українського народу в суспільних справах хоч не ясно, проте близько підходять до ідеалів соціалізму.

Тільки в останній час дедалі ширше починає прокладати собі шлях справді наукове розуміння і пояснення пісень та інших усних народних творів як матеріалу до історії народної культури, а отже, як матеріалу історичного, як документа. І як у сучасній історичній науці апріорне трактування предмета, тобто підтягування чи навіть під­фарбовування історичних документів під певні наперед взяті схеми та концепції, зникло або поступово зникає і поступається місцем індуктивній реконструкції минулого за допомогою якнайдокладнішого критичного розгляду і дослідження кожної цеглини, кожного документа і кож­ної вміщеної в ньому деталі, так і в етнографічній науці, яка під впливом вищезазначеного методу стає в силу необ­хідності частиною історії культури, замість давнішого не­критичного користування сирим матеріалом усної народ­ної літератури поволі з'являється критичне опрацювання цього матеріалу для наукових цілей. І як при критиці історичних документів першим і найважливішим питанням є питання автентичності, а отже, генезису, походження даного документа, так і тут поставлено тепер на першому плані питання: як виникають і звідки по­ходять народні пісні? Без ясної і рішучої відповіді на це питання неможливе наукове використання нагромаджених за сто років етнографічних матеріалів., бо ці матеріали, взяті разом, становлять таку масу супе­речностей і подібностей, оригінальних рис і зворотів чи мотивів, спільних різним, далеко один від одного розселе­ним народам, що сама постановка в такий спосіб питання відкрила перед дослідниками цілий світ таємних духовних зв'язків, віковічних течій, впливів і взаємних стосунків до цього часу мало досліджених чи навіть не передбачу­ваних. Відразу з'ясувалося, що у цій «святій скрижалі» не якийсь окремий народ, а цілі століття найрізноманітні­ших впливів і зв'язків залишили свої відбитки і що це є скоріше великий геологічний шар, де упереміш знаходять­ся чи то збережені в цілості, чи то до невпізнання зруй­новані і твори місцевого життя, і тисячі мандруючих пам'яток, занесених морем, і сушею, вітрами, і хвилями, і льодовиками, більше чи менше асимільованих, так що повністю розмотати цей заплутаний клубок у межах одного краю і народу абсолютно неможливо без одночасного проведення такої роботи у всіх майже народів нашої раси і навіть інших рас, з якими історія приводила нас у контакти. До здійснення такої величезної праці ще дуже далеко, перед нами ледве окреслюються її контури, хоч великий загін дослідників невтомно працює над нею; і якщо далі я хотів би подати читачам кілька нарисів з цієї нової науки, то роблю це більше з тим наміром, щоб звернути увагу на цей дуже цікавий і до цього часу мало відомий у нас предмет, ніж з претензією подати тут щось не стільки нове, а хоча б уже утверджене і загальноприйняте в науці.